Дитячий психолог та його ініціація
«Спроба „відремонтувати душу“ знецінює життя, вона шкідлива для психіки та губить паростки мудрості» — так пише Жинетт Паріис.
Я давно в професії, багато знаю про те, як буває і як треба. Але зараз пригадую, як усе починалось для мене.
Дитячий психолог — це не той, хто книжки розумні читає (хоча це ніхто не відміняв). Часто саме вони вчаться зі своїми та не своїми діточками, проживати зовсім іншим чином, аніж робили це з ними в їх дитинстві. І повірте — це реальна праця душі, де проростають паростки мудрості.
Моя історія про смерть хом’ячка. Часта та упізнавана історія, де зростають діти. Хом’ячок помер. Стало страшно. Не від смерті, мабуть. Я його не дуже любила та прив’язалась. Страшно за синочка. Він вперше бачив смерть і я бачила страх в його очах. А що б він побачив в моїх очах, якби придивився? Думаю — страх. Страшно говорити ту бути з дитиною перед чимось більшим, ніж твоя материнська любов.
Безперечно ж, ми говорили з сином про кінцевість, перехід, страх… Знайти слова для 5-річної дитини видалось складно. Очикувати коли сказане знайде в ньому відгук, буде всередині увібрано та виникне нове дитяче питання. І знову в собі шукати відгук і слова. Це був час причетності. Я відчувала, що сама в більшій мірі вчилась проживати цей процес «бути з кимось стільки, скількі йому потрібо». Я пригадую, як ми йшли хоавти цю маленьку волохату істоту. Це була дивна процесія для нашої родини. Ми щось робили по-іншому. Цього досвіду не було ані в мене, ані у чоловіка, ані у старшої дитини.
Всередині моя дитяча частина була у великому хвилюванні, я відчувала, що для мене це був не зовсім природнійй досвід. В моєму дитинстві ні з кем не прожитий та відкидаємий досвід втрат, мабуть тому вчередині я відчувала, як скриплять якісь старі колеса телеги, що стояли довго, та покрились іржою.
Я бачила, що уся родина переживає цей новий досвід як мало природній, при цьому сприймає його. Я розмірковую над тим, що це була в більшості моя ініціація, як дитячого психолога також.
Саме ця ідентичність допомогла мені впоратись з усіма внутрішніми спротивами та тиском. Знання про себе та розуміння як зростає душа дитини, готовність боятись та при цьому бути з сином в його почуттях. Все це головне прожити перший раз на «своїй території». Поєднати професійне життя та життя родини. Поступово життя дитячого психолога для мене стало «в’язаним свеитром» з різних ниток: знань та досвіду, вкладених у власну родину та переданих іншим моїм маленьким пацієнтам.
Я хочу поділитись уривком з книги Жинетт Паріс «Бабуся, хтось убивл мою собаку», який розбудив в мені ці переживання.
«Цуценя мого семирічного онука збив насмерть необережний водій. Хлопчик був такий засмучений, що в нього виник нервовий тик, який посилювався з кожним днем, та в кінці місяця шкільний психолог зателефонував його матері (моїй дочці).
Консультант стверджував, що симптом є ознакою патології, що дитина не справляється, не може нормально спілкуватись, що вона замкнута та похмура, та спитав, чи не могла б мати запропонувати хлопчику зайти наступного дня до психолога для лікування.
Після такого запрошення онук взагалі відмовився ходити до школи. Він відчув, що «повістка» з’явитись до кабінету психолога быула нападом на його душу. Я не сумніваюсь, що шкільний психолог зробив би усе можливе, аби допомогти дитині, якв явно потребує пібтримки, але я вважала «вручення повістки» обурливим. Для мене було цілковито неприйнятним, що з моїм онуком боходяться так, неначе він «захворів», через те, що він місяць сумує по своєму цуценяті.
Отже, я сіла в машину, проїхала 200 миль, поселилась у дочки и на тиждень забрала онука зі школи. Ми говорили про життя та смерть, обговорювали нагальні філософські питання: «Чи є в собак душа»? Чому існує смерть? Чи дійсно усі ми смертні? Навіть мама й тато, і ти, бабуся? Навіщо і як мені жити з думкою про такий кінець?». В останній день ми влаштували прощальну церемонію та поховали замість тіла цуеняти останню пару тапочок, яку він згриз. Ми вставили його фото в рамку.
Ми вирішили, що весна — хороший час, аби узяти іншого цуцика, тому що весна — початок нового життя, нове цуценя продовжить історію любові між людьми та собаками, подібно до того, як життя могоонука продовжує те життя, яке я отримала від поколінь наших пращурів та передала йому. Тик зник за три дні сам собою та ніколи більше не з’являвся.
Спроба «відремонтувати душу» знецінює життя, вона шкідлива для психіки та губить паростки мудрості. Діти також стикаються з глибокими філософськими питаннями. Смерть цуценяти може змусити їх замислитись про серйозні проблеми, такі як смертність, почуття трагічності життя, страждання невинних. Коли таке важливе відкриття відбувається у сім років, потрібно не лікування, але ініціація, а саме це і влаштувала для хлопчика бабуся, провівши з ним тиждлень за философськими розмовами.
Ініціація була протилежністю лікуванню. Мудрість бабусі допомогла хлопчику стати мудріше та усвідомити, що усі ми смертні і що нещастя можуть трапитись і з хорошими істотами. Що стосується церемонії, то вона остаточно підготувала хлопчика до появи весною іншого цуценяти».
Жинетт Паріс «Мудрість психіки»
Сподобалась стаття? Подіділиться цією інформацією з тими, кому вона може бути корисною!