центр аналітичної психології
Інни Кирилюк
Те, чому ти противися — залишається.
Карл Густав Юнг
095 071-87-82 зворотній дзвінок

Як ви можете мене зрозуміти?

Інна Кирилюк,

фото Як ви можете мене зрозуміти?

На що всередині себе спирається психотерапевт при зустрічі з болем та втратою клієнта? Ірвін Ялом у своїй книзі також шукає відповідь на це питання.

Книга «Як я став собою», глава 31, уривок «Айрін».

«Айрін раптово спалахнула від гніву:
- Як ви можете мене зрозуміти?! Ви живете нереальним життям — теплим, затишним, невинним. Як цей кабінет, — вона вказала на забиті книжками стеллажі за своею спиною і на червоний японський клен за вікном. — Єдине, чого тут не вистачає, так це квітастих подушок, камину та потріскуючого живого вогню. Ви оточені родиною, усі ви живете в одному місті. Непорушне родинне коло. Звідки вам знати, як це — втратити близьку людину?! Ви думаєте, ви б впорались краще за мене? Припустимо, прямо зараз мала б померти ваша дружина або хтось з дітей. Як би вам було? Навіть ця самодовольна смугаста сорочка — я її ненавиджу. Кожен раз, коли ви її одягаєте, мене кочевряжить. Мені ненависне те, що вона говорить.
- І що ж вона говорить?
- Вона говорить: „Я вирішив усі свої проблеми. Розкажіть мені про ваші“.

Зауваження Айрін не раз попадали в ціль. Я чув історію про швейцарського скульптора Альберто Джакометті, який зламав ногу попавши під машину. Лежачи на вулиці і очікуючи прибуття швидкої, він наче викрикнув: «Нарешті, нарешті зі мною хоч щось відбулося!».
Я точно знаю, що він мав на увазі. Айрін мене розкусила. Я більше тридцяти років викладав в Стенфорді, жив в одному й тому же будинку, бачив, як мої діти ходять в одні й ті ж школи, і не стикаються з несамовитими трагедіями. Ніяких передчасних смертей: мої батько й мати дожили до старості: він помер в шістдесят дев’ять років, вона — у вісімдесят з гаком. Моя сестра, старша від мене на сім років, в той час була ще жива. Я ще не втрачав близьких друзів і усі четверо моїх дітей були здорові.

Для психотерапевта, який прйиняв екзистенціальну систему відліку, таке з усіх боків захищене життя означає деякий борг. Багато разів я бажав вийти зі своєї башти слонової кістки назовні, в муки реального світу. Роками я уявляв, як проводжу творчу відпустку в ролі «синього комірця» — наприклад, водія «швидкої» в Детройті, повара в забігалівці на Бауері або виробника сендвічів в гастрономі. Але так ніколи і не зробив цього. Творчі ретріти на Балі, проживання в венеційській квартирі колеги, робота над проектом на віллі на березі Комо манили мене, як голоси сирен.
В багатьох відношеннях я був надійно ізольований від усіляких негод. Я був позбавлений навіть досвіду дорослішання, що несе розлучення із партнером, мені була невідома самотність в зрілому віці. Мої взаємини з Мерилін не завжди були рівними — і дякую Богу за цей «штурм унд дранг», оскільки ми обидва отримали з нього свій урок.

Я сказав Айрін, що вона має рацію, і визнав, що часом заздрю тим, хто живе «на межі». Часом, сказав я їй, мене турбує, що я можу підбурювати своїх пацієнтів скоїти героїчний стрибок замість мене.

— Але, — сказав я їй, — ви неправі, говорячи, щов мене зовсім немає трагічного досвіду. Я не можу не думати про смерть. Коли я з вами, я часто думаю, як було б мені, якби моя дружина була смертельно хвора, і всякий раз мене переповнює незвичний сум. Я усвідомлюю, чудово усвідомлюю, що перехожу на інший етап життя. Усі ознаки старіння: розірваний колінний хрящ, слабіючий зір, болі в спині, старчеські плями на шкірі, сивіюча борода та волосся, сни про мою смерть — все це говорить мені, що я рухаюсь до кінця свого життя.
Вона вислухала мене, але нічого не сказала.

— І ще одне, — додав я. — Я вирішив працювати з помираючими пацієнтами, сподіваючись, що вони приведуть мене ближче до трагичної суті мого власного життя. І вони дійсно це зробили: мені прийшлось на три роки повернутись в терапію.

Після цих слів Айрін кивнула. Мені був знайомий цей кивок, точніше, навіть серія кивків: за різким рухом підборіддя слудували два або три м’яких кивки — її тілесна абетка Морзе, говоряща мені, що я видав задовільну відповідь.

Я усвоїв свій перший урок: щоб лікувати скорботу, терапевт не може залишатись відстороненим, він повинен зустрітись зі смертністю віч-на-віч. І за цим послідували інші уроки, навколо яких я і вирішив побудувати свою розповідь. В цій історії пацієнтка була істинним вчителем, а я був лише посередником, що передає далі її уроки».

Сподобалась стаття? Поділіться нею з тими, кому вона може бути цікавою!

Дивіться також