центр аналітичної психології
Інни Кирилюк
Ми тягнемось в минуле, до своїх батьків, і вперед, до наших дітей, в майбутнє, якого ми ніколи не побачим, але про яке нам хочеться потурбуватись.
Карл Густав Юнг
095 071-87-82 зворотній дзвінок

Подорож по лабіринту душі та пошук власного «Я». Аналітичний погляд. Книга Джоан Гарріс «Шоколад»

Ми продовжуємо публікацію випускних робіт наших колег, що успішно завершили навчання в навчальній програмі «Основи аналітичного консультування та юнгіанської терапії» в 2020 році. Сьогодні познайомимсоь з роботою Олени Терещенко «Подорож по лабіринту душі та пошук власного „Я“. Аналітичний погляд. Книга Джоан Гарріс „Шоколад“.


«До сих пір залишається невирішеним питання: чи можна пізнати людську душу, проникнути в її глибини, накреслити карту її ландшафтів? Карл Юнг часто називав себе піонером і дослідником таємниці, для якої не існує карти, — таємниці людської душі. Мабуть, в ньому жив дух авантюризму. А психічне представляло собою велику територію, здебільшого невивчену, таємну. Для Юнга вивчення душі мало величезне значення. Одного разу він сказав, що весь світ висить на єдиній нитці і цією ниткою є psyche — людська психіка. Тому так важливо, щоб ми всі ближче її дізналися «.

Мюррей Стайн «Юнгівська карта душі».

Запрошую Вас в подорож по лабіринтах душі в книзі Джоан Харріс «Шоколад».

Наша героїня Вів’єн — дочка циганки. Вона все життя поневірялася по різних містах зі своєю матір’ю, не маючи постійного житла, даху над головою і визначенного майбутнього. Це життя-кочування з одного міста в інше сприймалося нею, як якесь пригода, подорож без кінця і краю, але дорослішаючи вона несвідомо розуміла, що вони з матір’ю постійно від чогось біжать. У їхньому житті з’являлася якась фігура Чорної людини, яка лакала матір і була незрозумілою для неї, і вони зривалися в темряву, холод і вітер і бігли… бігли… намагаючись розчинитися в натовпі, продовжуючи жити, залишаючись при цьому непомітними для всього світу.

Ще будучи дівчинкою їй не можна було заводити друзів і зберігати з ними зв’язок. Цього утримуючого зв’язку не було ні в чому. Лише в таємниці від матері Вів’єн вдавалося зберігати в пам’яті запахи, смак солодощів з кафе і ресторанів, в яких вони працювали, вона запам’ятовувала назви і рецепти, іноді вдавалося їх записувати, підбирати фантики і обгортки цукерок, які вона зберігала в своїй скриньці, як дорогоцінний скарб.

Але в один момент матері не стало — вона померла від раку. Її смерть дуже вразила Вів’єн. І, чергового разу вона відчула поклик вітру, як поклик до свободи і змін у своєму житті. Більше вже неможливо було жити по-старому, вона стала вільною, але як навчитися жити по-іншому? Для усвідомлення цього їй належить пройти довгий шлях, щоб розгадати і почути свої бажання, щоб зрозуміти свою душу.

Морін Мердок у своїй книзі «Подорож героїні» пише:

«У наш час і в рамках нашої культури перед жінкою стоїть важливе завдання: повністю прийняти свою природу, навчитися цінувати себе як жінку, зцілити свою поранену фемінінність. Це важлива подорож, мета якої: стати повністю інтегрованою, збалансованою, повноцінною людською істотою. Як і більшість подорожей, Шлях Героїні зовсім не простий, тут немає ні чітких орієнтирів, ні путівників. Тут немає ні карти, ні навігаційних відміток. Він не лінійний. Це шлях, на якому рідко отримуєш визнання від зовнішнього світу, насправді, сам зовнішній світ часто влаштовує диверсії і перешкоди на шляху».

Вів’єн зі своєю маленькою дочкою Анук приймає виклик, вона вирішує знайти постійний будинок і вони приїжджають в нове місто.

Їх зустріло місто манірне, холодне Ланскне — су-Тан. Дві сотні душ, не більше. Маленька точка на швидкісному шосе між Тулузою і Бордо, оком моргнеш — і вже проскочили. Одна центральна вулиця в два ряди дерев’яно-кам’яних будиночків мишачого кольору, що притулились впритул один до одного, і пару маленьких провулків, які тягнуться паралельно, нагадуючи зубці кривої вилки. Яскраво-біла церква на площі, по периметру якої розташовані маленькі магазинчики. Розкидані сади і виноградники, обгороджені шматочки землі — сухі, хирляві в променях лютневого сонця. Вся ця краса очікувала березня, щоб воскреснути із мертвих. У місті є район нетрів Марро. Там тече річка із смердючими коричневими берегами, вузькими вуличками, по яких гуляє сміття та бродячі собаки. А як же місцеві жителі? Зів’ялі особи, з сутулими спинами і втягнутими плечами в голови, погляд винувато слухняний. Ці люди порядні і слухняні, занадто слухняні. Жителі міста в досконалості володіють мистецтвом спостереження крадькома. Це місто є куточком, що потребує крапельку магії.

Навіть місце, куди приїжджає наша героїня, відображає той внутрішній стан хаосу, те сміття, яке їй належить зібрати і люди, з якими належить знайти зв’язок, як якісь частини себе, що заперечуються і не приймаються.

У своїй книзі «Юнговська карта душі» Мюррей Стайн пише: «Чим є свідомість сама по собі — це поле, де розташоване Его, яке займає і визначає його центральну частину? Свідомість — це усвідомленням. Цей стан неспання, спостереження та відстеження всього того, що відбувається навколо і всередині себе. Око — це індикатор присутності свідомості. Його жвавість і рух є сигналами того, що на світ дивиться, як свідома істота. Звичайно ж, свідомість залежить не лише від зору, а й від інших почуттів… «. Так і жителі цього міста більш спираються на інстинктивні форми, їм так складно зазирнути всередину себе, щоб відчути, у них немає дозволу на почуття. Свідомість у них глибоко захована, це паства кюре Рейно (Супер-Его), який керує ними, встановлюючи заборони, покарання за найменше пробудження свідомості. Тому, відчуття від знайомства з цим містом, не дуже приємні. Воно брудне і сіре, затхле і смердюче. Схоже на спляче зачароване королівство.

Мюррей Стайн каже: «Протилежним свідомості є глибокий сон без сновидінь, повна відсутність відгуку і чуттєвого усвідомлення. А тривала відсутність свідомості в тілі — це практичне визначення смерті або тривалого перебування в комі. «

Це місто як людина, що завмерла, нерухома, без волі, як ніби в комі, із затуманеною свідомістю, серцевина механізму, яка обертає хід життя, як пружина в годиннику, якщо вона зламається або зіскочить, то годинник зупиниться. Ланскне — це зламаний годинник.

Місто для Вів’єн є дзеркалом і відображає «зламані частини» її душі, які треба побачити (усвідомити) і відремонтувати (прийняти). Нарешті прокинутися від летаргічного сну і дозволити собі відчувати.

Ми також можемо міркувати про місто як про внутрішній простір нашої героїні, який ригідний, занедбаний, неживий — це може бути характеристикою комплексу, в який вона потрапляє, і щоб не відчувати і не міняти щось всередині, вона завжди бігла і змінювала картинки зовні. Цей материнський комплекс вона успадкувала від матері і в ньому жила неусвідомлено. Але смерть матері змусила її зупинитися і навчитися жити в цьому місці, освоїти його, оживити, зробити його місцем для своєї душі. Пізніше ми побачимо, що Чорна людина, яку боялася мати — це тіньові якості, страхи, з якими потрібно справлятися кожній підростаючій особистості.

І свідомість передує Его, яке потім може стати його центром. Поява головної героїні книги Вів’єн в цьому місті це і є Его — енергетичний центр прийняття рішення і вільної волі.

Щось всередині Вів’єн ожило, її внутрішнє око відкрилося і Его, як центр свідомості, починає свій процес усвідомленості.

В силу того, що у нас є Его, ми маємо свободу приймати такі рішення, які можуть кинути виклик нашим інстинктам самозбереження, розмноження і творчості. Слабке Его легко відволікається, і, як наслідок, свідомості бракує концентрації і мотивації. З власної волі ми можемо залишатися пасивними і бездіяльними, просто фіксуючи все, що відбувається навколо і всередині, як кінокамера. Але так само Его може бути захопленим емоціями, ідентифікаціями і бажанням, наприклад, воно може бути захоплено жагою помсти, відреагувати нарцисично.

Для цього міста, приїзд Вів’єн — це поява Его в лабіринті душі. Він відповідальний за зберігання вмісту в свідомості, або може припинивши відображати, видалити його, «витіснити» у несвідоме.

Подорож починається з пошуку нашої Героїнею своєї ідентичності. Цей «поклик» або свіжий вітер, який вона відчуває, чути не в якомусь певному віці, але лише, коли старе «Я» більше не відповідає справжньому.

Для того, щоб зрозуміти себе, для Героїні важливо навчитися не просто згадувати події зі свого життя, занурюючись в смуток і меланхолію, але усвідомлювати, як це відбилося на її житті, дати місце для злості, люті, обурення. І саме приїхавши в це місто у неї з’являється можливість зупинитися, не бігти від спогадів.

На початку роману вона згадує свою матір і життя з нею:

«Моя мати була відьмою. Вона називала себе відьмою і щиро в це вірила. Хоча я до сих пір не знаю, прикидалася вона або ворожила по-справжньому «. Вів’єн каже про матір з тугою і теплотою, вона навчилася у неї всього того, що сформувало її як особистість: мистецтву повертати невдачі у перемоги, ритуалам, щоб відвернути біду, варити зілля чаклунські. Але найголовніше, мати передала їй любов до зміни місць, циганське невгамовне бажання, яке змушувало їх бродити по всій Європі і за її межами. До 18 років вона знала кілька мов і не гребувала ніякою роботою. Вони бродили по світу з матір’ю, змінюючи імена, нелегально перетинали кордони, тікали від поліції „гнані вітром, як злочинці, ми були постійно переслідувані, як вигнанці, що поспішають за останніми променями сонця…“, вона не страждала, а життя в ті роки сприймала, як чудову пригоду. Їм з мамою було добре вдвох. Про свого батька вона ніколи і не думала, і не відчувала в ньому потреби. Дочка народила від чоловіка (безладні зв’язки) навіть не знала від якого, тому що було багато випадкових коханців Відсутність батька, закону в її житті.

Вів’єн потрапляє в комплекс архетипу «бродяги». Лінда Леонард в своїй книзі «Зустріч з шаленою жінкою» пише про це: «Почуття приниженості, що живе в хаосі, бездомною, яка бродить по вулицях з усяким мотлохом. „Обвинувачем“ виступає чоловік, який вище всього цього, елегантний суддя, патріархальний експерт в області фемінних цінностей. Найбільший страх „бродяги“ — страх деградувати, перестати володіти собою і в кінці свого життя залишитися бідною і бездомною. Але найсумніше, що цей страх перешкоджає розвитку фемінної духовності, а крім того, відображає неінтегрованність Тіні, найнеприємніших сторін нашої особистості, які ми не хочемо в собі визнавати».

Але Вів’єн вважає, що батько її дитини — це зайвий баласт для неї і дочки. Життя своє вона повторює по паттерну зі своєю матір’ю (негативний материнський комплекс).

Вівіен зустрічається з «божевільною» частиною своєї матері.

Лінда Леонард в своїй книзі «Зустріч з шаленою жінкою» пише: «Мати формує наш погляд на світ, так як це перша людина, від якої дитина довгий час залежить після появи на світі, а тому її біль переходить до синів і дочок, — і так з покоління в покоління, поки не буде можливості перервати цю ланцюгову реакцію і усвідомлено зцілити травму… „Божевільна мати“ не може спілкуватися зі своєю дочкою на рівні тонких енергій. Вона займає владну, домінуючу позицію по відношенню до дочки, вдаючись до особливої ​​форми поведінки в залежності від того, чи є вона „Сніговою королевою“ з захололими почуттями, „жінкою-драконом“, що вивергає такий вулкан емоцій, що в цьому полум’ї згоряють справжні почуття разом з їх відтінками, „хворою матір’ю“, яка тримає під контролем все, що загрожує її слабкості, або „святою праведницею“, яка у всьому повинна бути бездоганною, а тому зі сторони здається „мученицею“, яка чекає на жалість від своїх дітей».

«Божевільна мати» підпорядковує собі емоції і розум дочки, і та сподівається відокремитися від її нав’язливості, щоб виявити свої власні почуття і свою внутрішню самість. Інакше у неї можуть повторитися материнські патерни поведінки.

Головне, щоб жінка змогла вступити в конфронтацію з потужною і страшною внутрішньою фемінною енергією — архетипічною Божевільною Жінкою, яка існує в кожній із нас. Примирення з матір’ю дуже важливе для нашого зцілення.

Коли Вів’єн стала матір’ю, всередині неї відбуваються серйозні зміни. Вже не так заворожуюче і хвилююче вабить вільний вітер. І ось в якісь момент вона відчуває щемливе відчуття туги, смутку, жалю, коли знову цей вітер жене її, змушує зірватися з обжитого місця і знову бродити по світу. Вона сама зізнається собі: «25 років блукань, і ось той механізм, який живе у мене в грудях, став зношуватися, я втрачаю колишній ентузіазм, так само як мати втратила в останні роки життя. Іноді я ловлю себе на тому, що дивлюся на сонце і намагаюся уявити, як би я спостерігала його схід над одним і тим же горизонтом. При цій думці, я відчуваю дивне запаморочення, мене охоплюють страх і туга». Вона вже не хоче такого життя для своєї дочки, намагається вкоренитися, заземлитися, відкриває рахунок в банку і власну справу. Але їй все ще важко відокремитися від матері, хоча її давно і немає в живих, але вона ніби незримо присутня. Вів’єн знову і знову чує її похвалу або осуд за свої думки і вчинки, в голові звучать її слова: «Відмовся від себе, якщо зможеш. Забудь, ким ти є насправді. Чи не згадуй, поки вистачить сил. Але одного разу, моя дівчинка, одного разу ти все-таки не витримаєш. «

Вів’єн дуже тонко відчуває людей, вона володіє дивовижною здатністю визначати улюблені ласощі кожного «як ворожка по лініях на руці передбачити долю», але в той же час вона і знецінює цей дар, знову звучить материнський голос, вона чує мамину насмішку, мовляв витрачає свій талант даремно. Ще будучи дитиною, її заворожували гарні вітрини з солодощами, вона крадькома крала написані на папері рецепти шоколадних цукерок і довгі роки поневірянь ховала ці обгортки, як якесь золото, в маленькій скриньці. І тільки коли подорослішала, вона змогла пред’явити матері своє бажання займатися шоколадною майстерністю і вже не так поранили її слова: «вона могла б творити чудеса, а робота з шоколадом — це незначний фокус».

Старі звички не вмирають. І якщо ви колись виконували чужі бажання, цей порив ніколи не залишить вас.

Вів’єн дуже творча людина. Її мистецтво приготування з шоколаду можна порівняти із магією і чарами, стільки енергії і пристрасті в цьому, стільки любові. Неначе шоколад — це жива матерія, живий організм. Але в цій творчості, в цьому захопленні вона відчуває презирство своєї матері, проте не дивлячись на це «І все-таки я і далі роблю свої чари», вона не кидає улюблену справу.

Для лікування травми «божевільної матері» потрібна якась жертва: не звертати увагу на закиди, змиритися зі своїми муками і втілювати свою унікальну психічну енергію. Крок до зцілення лежить в прийнятті материнської любові, навіть, якщо це виглядає старомодно або безглуздо.

Зміни лякають, але там, де є страх, є і сила. Якщо ми навчимося відчувати наш страх, не даючи йому зупинити нас, він може стати союзником, знаком, що говорить: те, з чим ми зіткнулися, може бути змінено. Часто наша справжня сила не в речах, які представляють собою щось знайоме, зручне або позитивне, а і в нашому страху, і навіть у нашому опорі перерві. Процес ініціації почався.

«Архетип матері представляє не лише один з аспектів несвідомого, але і є символом усього колективного несвідомого, в якому міститься єдність усіх протилежностей. (Це не просто індивідуальна модель материнської поведінки. Юнг називає материнський інстинкт „таємничою першопричиною будь-якого зростання і змін“. Це творча і руйнівна сила, витоки якої знаходяться в глибині психіки, в колективному несвідомому. Вона як океан, який породжує усі форми життя, а потім знову їх поглинає». Сибілл Біркхойзер-Оері» Мати. Архетипічний образ у чарівній казці»))

Відділення від власної матері — особливо напружений процес для дочки, оскільки їй потрібно відокремитися від тієї, ким є вона сама, диференціюватися від материнської фігури. Є два протилежних способи вираження архетипу Матері: Велика Мати, яка втілює в собі безмежну турботу, підтримку та захист, і Жахлива Мати, яка представляє застій, задуху і смерть.

Відмова від матері може відчуватися як зрада, виникає глибоке почуття провини за те, що дочка перевершує свою матір. Мати нашої Героїні не хотіла визнавати здібностей своєї дочки або слухати про її плани на майбутнє, оскільки все це лише підкреслювало її власну неспроможність.

І не дивно, що Вівіен відкидає фемінність на користь маскулінності, яка здається, вміє цінувати її успішність і незалежність.

Сибілл Біркхойзер — Оері в своїй книзі «Мати. Архетипічний образ в чарівній казці» пише:

«Людина із сильним материнським комплексом засуджена до творчості самою природою; тільки через творчу діяльність вона може хоча б на час вийти на свободу від матері. Творчість дозволяє звільнитися від впливу матері до певного рубежу. Не розпізнавши рис темної матері в самій собі, ми піддаємося ризику ідентифікації лише з її світлою стороною. Однак все рівно проживаємо цю темну, тіньовий бік, роблячи це несвідомо «.

Дочка нашої Героїні Анук до певного моменту в романі відчувається як продовження своєї матері, і тільки з приїздом до цього міста Вів’єн починає усвідомлювати її як окрему особистість. Дитина намагається сепаруватися від неї і Вів’єн відчуває величезне почуття страху, боїться втратити свою дочку, як колись її мати твердила як заклинання слова: «Що я буду робити без тебе?». Цей страх про те, що дочка вислизає з її рук, вона намагається сепаруватися, але страшно відпустити — це наче смерть для неї самої. Жити і дихати заради іншого, чути бажання і почуття іншого, але не свої — її сенс і величезний страх втратити це, якщо вона не знайде завітного Притулку.

В образі Анук проявляється слабкий голос, лепет внутрішньої дитини Вів’єн, через дочку він проривається, коли вона намагається заперечити матері, дізнатися причини, чому у них завжди таке життя, нерішуче задає запитання про те, чому у неї ніколи не може бути друзів. Вона відчуває інакшість, знедоленність. Це ті почуття, які Вів’єн гнала від себе, як вітер, ні на хвилину не даючи собі можливості подумати про це. І тут наша Героїня чує цей приречений і страшно втомлений голос, який неможливо заглушити за старим сценарієм. Вона розуміє, що її Анук повторює старі патерни поведінки, у дівчинки з’явився вигаданий друг, кенгуру Пантуфль. У книзі про це говориться так: «Я вже настільки звикла до Пантуфля — як, втім, і до всіх інших казкових волоцюг, які мчать за нею незримими тінями. Коли він з’являється, світ раптом розквітає, я переживаю чарівну метаморфозу, і я перетворююся на Анук — дивлюся на все її очима, ходжу там, де ходить вона. У такі хвилини я відчуваю, що можу померти від любові до неї, моєї маленької бродяги.»

У хвилини сильного переживання Вів’єн бачить Пантуфля через Анук, коли виникає бажання виступити проти правил, але внутрішній голос, голос її матері проривається і каже, що так не можна, так не годиться, нам не варто виділятися, якщо хочемо залишитися жити в цьому місті. І тоді образ Пантуфля стає розпливчастим силуетом «з німим криком виє до мене» Вона закриває очі, щоб сховатися від нього і він зникає. «Нічого страшного. Все буде добре. Почекаємо, у нас ще є час. «

Нашій героїні належить зустрітися ще з однією своєю тіньової частиною, пораненою, побитою, із застиглим в очах криком болю і відчаю. У буквальному сенсі — мешканкою містечка, Жозефіною Мускат.

Це жінка з тривожним і зацькованим лицем, вона говорить- ніби комусь кидає виклик, в тоні голосу багато гніву і самобичування, голос надламаний як «тріснуте на морозі скло». Вона говорить про те, що в їхньому місті існують тонкі кордони для жінок, і якщо ти їх порушуєш, то все, тебе вважатимуть божевільною. І відчуває жахливий гнів від цих правил мовляв «В Ланскне існує поняття кордону, — і якщо ти переступаєш його, якщо не сповідаєшся, не поважаєш чоловіка, не готуєш їжу тричі на день, не чекаєш повернення чоловіка додому, сидячи біля каміна з пристойними думками в голові, якщо у тебе немає дітей, не прибираєш у своєму будинку, не копаєш грядки… Виходить, ти — божевільна, ненормальна. І люди шепочуться за твоєю спиною… «

Вона постійно терпить побої від чоловіка і сама думка противитися йому її лякає. Єдине її заняття — це злодійство. Те, чого вона позбавлена: турботи, любові, ласки, уваги, — Жозефіна компенсує, крадучи у інших речі.

Зустріч цих двох жінок відбувається не випадково. Вони обидві відчувають зміни. Наче затуманена свідомість прояснюється і з’являється можливість погляду на своє існування, з’являється думка, що вони мають право на голос, погляд і усвідомлення того жаху, в якому знаходяться, постійному страху і заціпенінні, немає сил навіть поплакати.

Вів’єн пропонує їй дружбу і підтримку. Незабаром відбуваються зміни. Жозефіна вирішує втекти від чоловіка, її Его ще дуже слабке, щоб вступити з ним у боротьбу, в якийсь момент вона сумнівається і готова здатися, просто втекти від ненависного життя, таємно, без пояснень, але Вів’єн її застерігає: «кинешся бігти — не зупинишся. Все життя будеш бігати. «Ці слова стали дозволом на почуття: біль, страх, жах, сльози, переживання горя.

Підтримку у своєму прагненні на шляху до індивідуації Вів’єн отримує, зустрівши ще одну героїню — Арманд Вуазен. Це свого роду примирення із материнським аспектом, те, чого не вистачало їй все життя: не осуд, втеча і заперечення своєї сутності і бажань.

Арманда звикла все робити по-своєму, не терпить чужих порад, сильна і вольова жінка.

Між нею і Вів’єн відразу ж встановся незримий зв’язок. Арманда відчула Вів’єн, вона каже: «Щось є в тобі таке, щось знайоме… І цей запах. Наче щось горить. Як за десять секунд після удару блискавки в літню грозу. Запах липневих гроз, які поливають дощем пшеничні поля. «

Вів’єн теж відчула цей зв’язок, її асоціації: «Вітер перемін, дух одкровення. Запах пожежі і озону. Скрегіт механізмів, які довго не працювали, запустили пекельну машину містичного взаємозв’язку. «Арманда просить Вів’єн заховати від Рейно свою справжню сутність. І Вів’єн злякалася, і знову з’явився образ матері, яка розкидала карти і вони бігли від Чорної людини „І над усім цим тінь чогось безіменного і безжального — якиїсь загрози“. Вів’єн пручається піддатися бажанням знову бігти, але збирається з силами і кидає виклик «Я — не моя мати. Я — не втікачка «.

Тепер вона не боїться зустрітися віч-на-віч з тією Чорниою людиною, тим темним минулим, таємним, прихованим, від якого доводилося бігти їм з матір’ю все життя. В особі кюре Рейно відбивається наше Супер-Его, владне, непримиренне, категоричне, яке все контролює.

Вів’єн згадує, як одного разу мати намагалася сповідатися в церкві і Чорна людина хотіла забрати її в притулок, і знову їм з матір’ю довелося залишати місто. Вона турбувалася і питала, чи дійсно донька щаслива з нею, чи не страждає від відсутності друзів, власного будинку. Вона цілувала матір і запевняла, що їй добре, що не шкодує ні про що, але «отруйні зерна вже пустили своє коріння». З тих пір, як тільки в картах спливало обличчя Чорної людини, вони з матір’ю втікали.

У цьому місті Вів’єн знову вже віч-на-віч зустрілася з Чорною людиною, кюре Рейно, але вона йому кидає виклик і клянеться собі, що вже не втече. Його образ вже набув очевидних рис, його обличчя — неупереджене і категоричне. У Героїні вже є сила зустрітися і протистояти його «Ввічливому презирству. Отруйній зброї праведника. «

Кюре Рейно — це наше Супер-Его. Він сам страждає від своєї манірності «Ти живеш у повній ізоляції, але як і раніше відчуваєш, думаєш. Твоя думка нікому не цікава. Ось воно, істинне пекло, без наносної барвистості, цілковита ізоляція. Як вийти до людей, навчитися надії? «

Він прагне жити гідно, але при цьому відчуває власну нікчемність, йому страшно. Він вважає себе розумнішим за всіх інших жителів містечка, йому хотілося б робити великі справи, мучеництво, самопожертву в ім’я Господа і Церкви, а замість цього він животіє в цьому зубожілому містечку. Невже в цьому його призначення? Його гординя не дає смирення і спокою душі. Він морить себе жорсткими постами, відчуваючи дух і тіло, очищаючись від скверни, вбиває в собі бажання на задоволення. Вів’єн викликає у нього постійний гнів, образу, роздратування. Навіть своїм зовнішнім виглядом, яскравими вбраннями, вона пробиває його удавану стіну байдужості і спокою.

Рейно намагається все і всіх в місті тримати під контролем. Він живе в світі своїх ілюзій про місто, яке він створив зі своїм батьком, порядок, який ввів для всіх жителів, прогнавши циган із міста, він вважав, що очистив його від скверни. Але люди невдячні і не зрозуміли його велику справу, хочуть робити як їм заманеться, і вже складно утримувати їх в страху.

Поява річкових циган у місті, ознаменувалась для Рейно сигналом до змін. Начебто це вже стало неминуче.

З приходом весни, з приїздом до міста циган. «Березневий вітер — злий вітер, говорила моя мати. І все-таки я рада йому. Він насичує повітря запахами трав, озоном і сіллю далекого моря. Хороший місяць березень: лютий відступає через задні двері, на порозі стоїть весна. Місяць, який обіцяє зміни. «Зміни відбуваються і у жителів містечка. Вони начебто стали сміливішими, більш вільнішими у прояві своїх почуттів. І навіть вітер, як символ свободи, проявляє себе по-іншому і йому неможливо опиратися. Повертаючись із церкви, люди намагаються вести себе по-старому: насупившись, опустивши голову, намагаючись здаватися непомітними, але „нахабний вітер рве на них шарфи і святкові куртки, безсоромно залазить їм під спідниці…“.

Зміни завжди пов’язані із почуттям страху. Коли страшно втратити знову здобуте почуття: висловлювати свої думки, бажання, протест, виявлення можливості заглянути всередину себе, відокремити себе від іншої людини.

Головна героїня теж відчуває зміни, їй сниться страшний сон про втрату дорогих друзів, людей, матері і захоплює почуття неминучості, провини. У неї завжди одне і теж запитання: «Від чого ж вони так довго бігли з мамою», завжди було без відповіді. І тільки зараз вона знаходить її, коли прийняла рішення заглянути в обличчя своїм страхам: «Чому вона бігла? Не від власної смерті, а від тисячі маленьких перетинів своєї долі з долями інших людей, від зруйнованих зв’язків, перерваних знайомств, від зобов’язань? Невже всі ці роки ми бігли від своїх коханих, від друзів, від випадково кинутих мимохідь слів, які могли б змінити перебіг життя? «Завдяки цьому сну Вів’єн намагається подивитися в очі своєму найбільшому, неусвідомленого страху — страх перед Чорною людиною. Вона вже може навіть подумати про це, без тремтіння в тілі і бажання зібрати речі і мчати-мчати за покликом вітру. Можливо Чорна людина теж біжить від якоїсь долі або назустріч їй, назустріч якомусь неймовірному життєвим сценарієм, в якому мимоволі замішана вона. Але ще складно зрозуміти: переслідує когось Чорна людина або сама в ролі переслідуваної. А може Чорна людина — це зовсім не він! І Вів’єн в такі моменти відчуває себе маленькою і беззахисною дівчинкою, схожою на перелякану дитину на каруселі, з якої дуже хочеться зістрибнути. Хто ж командує зміною декорацій?

І вже проявляється слабкий голос її самості, спочатку їй здається, що це голос її матері, але потім вона привласнює його собі: «Ти командуєш, Вів’єн, ти… У що ти віриш тепер?» і вона знаходить для себе відповідь: «Я вірю, що найголовніше на світі — це бути щасливим. Щастя невибагливе, як келих шоколаду, або непросте, як серце. ВОНО Гірке. Солодке. Справжнє. «

Використана література:

  1. Мюррей Стайн «Юнговська карта душі. Введення в аналітичну психологію.
  2. Лінда Леонард «Зустріч з шаленою жінкою».
  3. Сибілл Біркхойзер — Оері «Мати. Архетипічний образ в чарівній казці «.
  4. Морін Мердок «Подорож Героїні».